Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.
Стаття музикознавця Ольги Голинської у газеті “День”.
Концерт відбувся в Національній філармонії. Цей вечір подарував меломанам чудову програму, яку представили музиканти Національного камерного ансамблю «Київські солісти» (диригент — Віталій Протасов) і солісти — Валерій Соколов (скрипка) та Марчін Сенявський (віолончель) із Польщі. У першому відділі пролунав Секстет № 2 соль мажор, тв. 36 Брамса, а в другій частині вечора — Концерт для скрипки з оркестром ре мажор Бетховена. Треба зазначити, що ансамбль «Київські солісти», створений легендарним Богодаром Которовичем, останнім часом переживає певне піднесення. Багато в чому завдяки співпраці з молодим, але добре знаним музикантом, одним із небагатьох скрипалів, хто грає на інструменті роботи знаменитого майстра Страдиварі й належить до десятки найкращих виконавців світу, — Валерієм СОКОЛОВИМ. «День» мав нагоду поспілкуватися з музикантом, і він розповів про свій амбітний проект, який розрахований до кінця концертного сезону 2017 — 2018 рр.
«Я ЗАЙМАЮ ПОЗИЦІЮ КОНЦЕРТМЕЙСТЕРА»
— Ваші найближчі плани, пов’язані з «Київськими солістами». Ви давно знаєте цей колектив?
— Ні. Хоч як дивно, це — єдиний оркестр в Україні, з яким я раніше не виступав.
— Чому тоді обрали його?
— «Київські солісти» у мене завжди асоціювалися з великою індивідуальністю їхнього засновника, а я учень Сергія Євдокимова — це «Школа Богодара Которовича». Мені хотілося б продовжити і примножити те, що він зробив. Усе, що ми могли зробити в мій час, — поїхати навчатися за кордон. Але потрібно віддавати і своїй Батьківщині. Це така, можливо, наївна ідея, але вона, помножена на працю, до чогось приведе. Приїжджати і казати, що на Заході краще, мені, чесно кажучи, вже набридло. Хочеться і тут бачити якийсь розвиток.
— Тобто ви бачите потенціал у цьому колективі?
— Безумовно! Тут працюють талановиті люди. Просто не хочеться, щоб усе функціонувало в місцевих рамках. Бажано, щоб ми по-справжньому попрямували в бік Європи! І насамперед це, звичайно ж, приїжджі музиканти. Мені подобається музикувати з європейцями у себе вдома. Може, тут публіка не така вибаглива, так багато всього цікавого!
— А хто вас запросив до ансамблю «Київські солісти»?
— Усе розпочалося з дивного збігу обставин. Мене ніхто не запрошував, я просто запропонував свій варіант співпраці. Завжди уявляв собі оркестр із граючим керівником — не диригентом, а саме виконавцем-лідером. Оскільки я ще й сам перебуваю у стані розвитку, то подумав, що це буде мені дуже корисно. Я хочу творчо привнести у діяльність колективу щось нове.
— Не плануєте опанувати диригентський фах?
— Ні. Я ніколи не займаюся не своєю справою. Музикантів, які стали диригентами, — дуже багато, не збираюся йти в цьому напрямі. Я працюю з цим оркестром на репетиціях, висловлюю музикантам свої мистецькі ідеї плюс запрошую солістів, з якими у мене хороші стосунки і які готові безкоштовно приїхати й виступити з колективом. Я займаю позицію концертмейстера. Ми — ансамбль солістів, граємо без диригента взагалі. У нас творче завдання — підвищити майстерність і перейти на якийсь новий етап камерного музикування.
— Заявлений цикл із восьми концертів. Три з них уже відбулися, останній — 31 травня в Національній філармонії України.
— Так, це мій особистий проект тривалістю в сезон, який поступово реалізовуватиметься. Це — насичення сезону «Київських солістів» цікавими музикантами, адже до нас мало приїжджає іменитих людей.
— У квітні у вашому концерті взяв участь французький альтист Жерар Коссе, зараз — польський віолончеліст Марчін Сенявський. Кого плануєте ще запросити?
— Приїде мій чудовий товариш, лауреат багатьох скрипкових конкурсів Микита Борисоглібський. Потім ми вирушимо в турне Україною з оркестром: Херсон, Запоріжжя, Одеса, я думаю, Дніпро, — це вже моїм менеджментом організовано. Після Микити — Гаррі Хоффман. Досить часто він приїздить в Україну, але я люблю цього віолончеліста і користуюся будь-якою нагодою з ним зіграти.
За стратегією сезону, перед Різдвом, 22 грудня хочеться пограти щось для душі. Я познайомився з унікальним єгипетським віртуозом на лютні, котрий мешкає в Австралії, Джозефом Тавадросом. Він — приголомшливий музикант! У нього є своя концепція програми, яку він втілив з австралійським камерним оркестром. Джозеф ніколи не був в Україні й радо прийняв моє запрошення. Звичайно, це буде не безкоштовно. Але я роблю такий подарунок собі й сподіваюся, що кияни, які прийдуть на концерт, також його оцінять.
На початку 2018 року до Києва завітає петербурзький піаніст Володимир Міщук, лауреат Конкурсу ім. П. Чайковського, а також чудовий сербський піаніст Саша Маджар. Вони гратимуть клавірабенди з оркестром. Ну, й кульмінацією нашого циклу буде, я сподіваюся, — це моя давня мрія, — музикування на півдні країни. Море, сонце, ти виходиш — і таке відчуття, що водночас працюєш і відпочиваєш: літній фестиваль в Одесі. Можливо, в оперному театрі.
«ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПІДХІД ДО СПРАВИ НА УКРАЇНСЬКОМУ ФУНДАМЕНТІ»
— Яка музика звучатиме у ваших майбутніх концертах?
— Це буде академічна класика плюс твори, спеціально написані для мене.
— А українську музику плануєте?
— Так! Ми із задоволенням пограємо сучасних авторів.
— Я знаю, що Євген Станкович вам присвятив концерт.
— Я обожнюю скрипкову творчість Євгена Федоровича, тому що він, як ніхто інший, відчуває інструмент.
— А з ким ще з українських композиторів ви працювали?
— Я мало виконував українських композиторів: грав Є. Станковича, а нині готую прем’єру концерту Валентина Сильвестрова з диригентом Кирилом Карабицем.
Для «Київських солістів» я постараюся підготувати і зарубіжні поїздки. У нас уже заплановані дві цікаві на 2018 рік. Це авторський концерт у філармонії Мюнхена — композитора, мого друга, який мешкає в Німеччині, Володимира Геніна, учня Георгія Свиридова. А потім буде концерт у Консерваторії імені Джузеппе Верді в Мілані.
— Ви любите приїжджати в Україну?
— Авжеж, люблю! Сподіваюся, що мій ентузіазм не закінчиться.
— Просто тут умови, я так розумію, — небо і земля, порівняно з тими, які ви маєте за кордоном.
— Я навіть не порівнюю. Коли приїжджаю — «вимикаюся». Тут інші пріоритети. Річ у тім, що час талановитих молодих людей, до яких приходять і щось для них роблять, закінчився. Потрібно просто це зрозуміти, прийняти. Ти доки сам не зробиш — нічого не буде. Слід навчитися бути частиною створюваного тобою процесу.
— Похвально, що ви хочете бути частиною цього процесу.
— Я далекий від думки, що ось так одразу на нас звідкись посиплються пропозиції, я готовий боротися за якісь нові установки, але насамперед — за музичний рівень, щоб нам завжди було що представити. Не можна жити лише своєю українською специфікою. Потрібно прагнути до бізнесового режиму. Я не політична людина, але якщо ми хочемо свободи, то потрібно й рівень піднімати. Для мене в пріоритеті — мій особистий музичний розвиток у спілкуванні з цим оркестром.
Я намагаюся застосувати європейський підхід до справи на українському фундаменті. Що з цього вийде — побачимо. Я сам поки що не знаю. Принаймні ми старатимемося із цих концертів, які мають відбутися, робити щось цікаве, щоб це не було черговим пересічним виступом.
— Удома часто буваєте?
— Дуже мало. Особливо останнім часом. Я повністю зав’язаний на моїй професії. Іноді мені хочеться все покинути і зайнятися собою, але не виходить. Тому що займатися лише собою — нудно. Та й якщо весь час сидітимеш удома, то чого досягнеш?
Я не бажаю розпилюватися на безліч проектів. Я їжджу в Україну не гроші заробляти, тож витрачати свої сили хочу на щось серйозне. Прагну бути частиною культури, до якої ми звикли і яку хочемо бачити.
ДОВІДКА «Дня»
Валерій Соколов — один із найбільш затребуваних у світі скрипалів сучасності, який здобув визнання завдяки технічній бездоганності гри, емоційності й художній зрілості у виконанні найскладніших творів скрипкового репертуару.
Коли Валерію було 18 років, про нього зняв фільм «Скрипка в душі» знаменитий французький режисер Бруно Монсенжон — автор документальних стрічок про Святослава Ріхтера, Дітріха Фішера-Діскау, Гленн Гульд, Давида Ойстраха, Ієгуді Менухіна. Цей фільм отримав безліч cхвальних відгуків і транслювався на телеканалі ARTE TV.
Валерій Соколов народився 1986 року в Харкові. Навчався в Харківській спеціальній музичній школі (клас доцента Євдокимова С.А.). 1999 року завдяки вдалому виступу на юнацькому міжнародному конкурсі скрипалів імені Пабло Сарасате в Памплоні одержав грант на продовження навчання в лондонській Школі скрипалів Ієгуді Менухіна, де поступив у клас Наталії Боярської. Після закінчення школи був прийнятий у лондонський Королівський коледж музики (клас Фелікса Андрієвського). 2011 року закінчив аспірантуру франкфуртської Вищої школи музики і театру / Кронбергської академії (клас Анни Чумаченко). Нині — аспірант Віденської консерваторії (клас Бориса Кушніра).
Сольні концерти музиканта відбувалися в паризькому театрі Шатле і Театрі на Єлисейських полях, Лондонському Вігмор-холі, Театрі Олімпіко в Римі, а також у Лінкольн-центрі, Фестивальному залі Баден-Бадена, в залах Ванкувера, Гонконга, Ліона, Ессена та інших міст світу. У лютому 2008 р. Валерій дав американську прем’єру Концерту для скрипки і фортепіано Бориса Тищенка в Карнегі-холі. Соколов — автор ідеї та художній керівник Міжнародного фестивалю камерної музики «Музичні вечори» (Харків).
